АСГСУ звернулась до ВРП та РСУ щодо необхідності доопрацювання Антикорупційної стратегії на 2020-2024 роки, розробленої НАЗК.

Голові Вищої ради правосуддя

 Овсієнку А.А.

Голові Ради суддів України  

Монічу Б.С.

 

Вищою радою правосуддя за результатом розгляду проєкту Антикорупційної стратегії на 2020–2024 роки, затверджено попередню позицію, яка викладена у рішенні Вищої ради правосуддя №2098/0/15-20 від 10.07.2020, та ініційовано широке обговорення проєкту Антикорупційної стратегії серед суддівської та професійної спільноти.

Асоціація суддів господарських судів України ознайомившись з проектом Антикорупційної стратегії на 2020-2024 роки, повністю підтримує правову позицію Вищої ради правосуддя з окресленого питання та зазначає про неприпустимість затвердження Антикорупційної стратегії (далі за текстом – Стратегія) в запропонованій НАЗК редакції.

Деякі заходи, визначені в Стратегії є такими, що суперечать Конституції України, діючим законам та численним рекомендаціям, наданим Україні міжнародними експертами.

За змістом Стратегії вбачається, що при плануванні низки очікуваних результатів не врахована та антикорупційна політика, яка встановлена на сьогоднішній день чинним законодавством.

Так, розділом ІІ «Підвищення ефективності запобігання корупції» пунктом 2.4. «Здійснення заходів фінансового контролю» підпункт 2.4.1 серед очікуваних стратегічних результатів зазначено про розширення кола суб’єктів декларування.

В свою чергу, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб» №1975-VIII від 23.03.2017 внесено зміни до ст.3 Закону України «Про запобігання корупції» щодо суб’єктів декларування та визначено обов’язок посадових осіб суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких державна частка перевищує 50 відсотків, подавати декларації.

Зазначене свідчить про відсутність детального аналізу реалізації засад антикорупційної політики попередніх років.

Необізнаність реального становища як антикорупційної політики, так і  результатів попередніх реформ, у тому числі судової, як наслідок, в Стратегії  відображено недостовірну інформацію про проблематику антикорупційної політики у судовій системі.

Особливе занепокоєння викликають наступні аспекти Стратегії викладені у розділі ІІІ «Запобігання корупції у пріоритетних сферах» 3.1 «Справедливий суд» щодо :

– Створення «тимчасової незалежної Комісії з питань доброчесності» для запровадження перевірки членів ВРП на предмет відповідності вимогам доброчесності та професійної етики.

З цього приводу слід зазначити, що створення ще одного органу, який з огляду на його повноваження не має конституційної основи, оскільки законодавче закріплення у статті 28-1 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» №193-IX комісії з аналогічними повноваженнями рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2020 №4-р/2020 було визнано неконституційним.

До того ж, розбалансована та малоефективна діяльність таких антикорупційних інституцій як НАЗК, НАБУ, САП, ДБР, АРМА (Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів), а також Прокуратури України і Національної поліції України, які також наділені повноваженнями щодо запобігання та виявлення окремих видів корупційних правопорушень, не виправдовує створення ще однієї інституції – Комісії з питань доброчесності.

– Проведення оцінювання доброчесності та професійної етики як конституційних вимог до суддів ВККС України спільно з Громадською радою міжнародних експертів і Громадською радою доброчесності із застосуванням стандарту доказування «обґрунтований сумнів у доброчесності».

Щодо цього твердження, слід зазначити, що відповідно до статті 127 Конституції України доброчесність судді є однією з конституційних вимог при призначенні на посаду, а тому апріорі діючі судді відповідають даній конституційній вимозі. Неприпустимим є закріплення у Антикорупційній стратегії презумпції недоброчесності осіб, що входять до складу державних органів.

– Недовіри до органів судової влади (судів та органів суддівського врядування – ВРП, ВККС України) – вказані доводи не підтверджуються будь-якими реальними дослідженнями серед професійної спільноти чи широкого кола споживачів судових послуг. Крім того слід зазначити, що ВККС України припинила свою роботу, а отже твердження про недовіру є безпідставним.

– Неприйнятним є також закріплення у проєкті Стратегії позиції щодо непрозорості діяльності судді та членів органів суддівського врядування, оскільки чинним антикорупційним законодавством визначено достатньо механізмів перевірки та контролю суддів, членів ВРП, ВККС України та РСУ, а також працівників суду.

Кандидати в судді та члени органів суддівського врядування та самоврядування проходять спеціальну перевірку, судді та члени органів системи правосуддя подають 4 типи декларацій: щорічна, щодо зміни майнового стану, доброчесності судді та родинних зв’язків судді, які є відкритими для загального доступу.

– Посилення інституційної спроможності ГРД та запровадження додаткових підстав для перегляду рішень попереднього складу ВККС України про відповідність судді займаній посаді за наявності негативного висновку ГРД, окремої думки члена комісії або проведення оцінювання без участі ГРД.

При визначенні такої мети не проаналізовано ефективність попередньої діяльності такої інституції у напрямку антикорупційної політики.

Не враховано, що у Фінальному Звіті РЄ про результати моніторингу діяльності ГРД (2017) експертами Проекту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні», вказано, що усі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар’єри суддів, повинні бути обґрунтованими (п.92 Висновку КРЄС №10 (2007) про судову раду на службі суспільству). Однак через вказані у Звіті недоліки щодо нерелевантності інформації, оцінювання судових рішень та різних підходів до конкретних фактів можна дійти висновку, що окремі затверджені ГРД висновки були необґрунтованими або частково необґрунтованими, так із 146 опублікованих висновків ГРД у подальшому було скасовано 12 висновків (більше 8%).

Таким чином, участь ГРД у попередній судовій реформі не призвела до очікуваних результатів, на що зверталася увага міжнародними експертами.

Також необхідно звернути увагу на те, що міжнародні стандарти у сфері судочинства наголошують на необхідності дотримання обов’язку держави забезпечити незалежність судової влади, зокрема і під час оцінювання суддів.

– Надання новим суб’єктам права ініціювання дисциплінарного провадження стосовно суддів – НАЗК та ГРД та запровадження відкритого в режимі реального часу транслювання дисциплінарного розгляду справ щодо суддів – ставить під загрозу незалежність судової влади та може використовуватися з метою спроб тиску на суддів.

– Впровадження механізму, який передбачає, що адміністративні посади у судах кожен суддя суду обіймає протягом нетривалого строку по черзі, суперечить статті 20 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» щодо порядку обрання суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад та загальним нормам суддівського самоуправління щодо вільного волевиявлення суддів стосовно обрання на адміністративну посаду.

– Встановлення касаційного перегляду судових рішень у справах про високопосадову корупцію лише суддями, які дібрані із залученням Громадської ради міжнародних експертів, призведе до неможливості касаційного перегляду таких справ та чергового конкурсу до Верховного Суду.

Взагалі реформування антикорупційної політики та стратегії має базуватися на принципах Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції.

Зокрема, саме у відповідності до вказаної Конвенції Україною було прийнято Закон України «Про запобігання корупції» та внесено численні зміни до нього.

Перш за все, Конвенцією взято до уваги принципи належного управління державними справами й державним майном, справедливості, відповідальності й рівності перед законом і необхідність забезпечити добропорядність, а також сприяння формуванню культури неприйнятності корупції.

Між тим, заходи щодо судових органів та прокуратури виокремлені у статті 11 вказаної Конвенції, згідно з якою, ураховуючи незалежність судової влади та її вирішальну роль в боротьбі з корупцією, кожна Держава-учасниця, відповідно до основоположних принципів своєї правової системи й без шкоди для незалежності судових органів, вживає заходів стосовно зміцнення чесності й непідкупності представників судової влади та запобігання будь-якій можливості для корупції серед них.

Чисельні приписи міжнародних актів у сфері судочинства закріплюють положення щодо незалежності суддів. Зокрема, відповідно до Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя 1983 року, судді, як особи, є вільними та зобов’язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин.

Незалежність і неупередженість судових органів особливо важливі для захисту прав людини з огляду те, що реалізація всіх інших прав в першу чергу залежить від належного здійснення судочинства.

Незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні, повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність, що передбачено ч. 2 ст.1 Загальної (Універсальної) хартії суддів, ухваленої Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів 17.11.1999.

Незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Виконавча та законодавча влада повинні гарантувати незалежність суддів і утримуватися від дій, які можуть підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї, що закріплено у Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи від 17.11.2010.

Відповідно до п.п.1 та 2 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями №№ 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985, незалежність судових органів гарантується державою та закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані шанувати незалежність судових органів та дотримуватися її. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів та відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукань, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання з будь-якого боку і хоч би з яких причин.

Відповідно до положень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, метою забезпечення незалежності судової влади є гарантування кожній особі основоположного права на розгляд справи справедливим судом тільки на законній підставі та без будь-якого стороннього впливу.

Незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права, ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

Втім, очікуваними результатами Стратегії щодо судової влади фактично запроваджуються конкретні зміни у порядку судоустрою, розподілі повноважень органів суддівського врядування та самоврядування, що є неприпустимим в силу Конституції України, створює реальну загрозу незалежності та не відноситься до повноважень НАЗК.

Таким чином, запропонований проєкт Антикорупційної стратегії ставить під загрозу незалежність судової влади, а отже не може створювати основу для подальшого розвитку антикорупційного законодавства, та потребує суттєвого доопрацювання.

 

З повагою

 Голова ГО «Асоціація суддів

 господарських судів України»                                                         Н.С. Богацька

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ