Оскарження ухвал в господарському судочинстві

Рєзнікова Вікторія Вікторівна – д. ю. н., професор кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка    

 В контексті громадського обговорення проекту нової редакції Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ) [1], є необхідним звернути увагу на таку проблему, як оскарження ухвал в господарському процесі.

Статтею 256 проекту ГПКУ, як і чинною ст. 106 ГПКУ визначається перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Слід зазначити, що така практика є загалом неприйнятною, незалежно від змістовного наповнення зазначеного переліку, оскільки ніяким чином не вирішує уже назрілих проблем оскарження ухвал господарського суду.

Відтак, необхідна чітка визначеність на рівні Господарського процесуального кодексу щодо апеляційного оскарження судових актів господарського суду, передусім ухвал.

Річ у тім, що позиції законодавця та Конституційного Суду України з цього питання сьогодні кардинальним чином різняться. З однієї сторони, маємо ст. 106 чинного Господарського процесуального кодексу за якою чітко визначено перелік тих ухвал місцевого господарського суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення місцевого господарського суду, а з іншої – Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Шаповалова О. Л. щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 111-13 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України від 25.04.2012 р. № 11-рп/2012, за яким суд дійшов висновку, що окремо від рішення місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку ухвали місцевого господарського суду і постанови апеляційної інстанції як про зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови, так і про відмову у змінах способу та порядку їх виконання. Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути забезпечене, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження (п.п. 3.2. п.3 мотивувальної частини). Зазначене узгоджується з правовою позицією, встановленою Конституційним Судом України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина В. Г. Заїченка  щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 129 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв’язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27.10.2010 р. № 3-рп/2010, згідно з якою положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (п.п. 3.2. п. 3 мотивувальної частини). Норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, у даному випадку відбувається порушення ст. 8 Конституції України, яка забезпечує право на звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції.

Крім того, дане положення процесуального законодавства порушує зобов’язання, взяті Україною при ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. ст. 6, 13), оскільки відмова у доступі до оскарження є не чим іншим, як відмовою у доступі до правосуддя.

Відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосуван­ня практики Європейського суду з прав людини», Конвенція про захист прав людини і основоположних сво­бод 1950 р. (далі – Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) вважаються складовою частиною вітчизняного за­конодавства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону суди України застосо­вують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Тому позиція ЄСПЛ щодо можливості апеляційного та/або касаційного ос­карження судових рішень є важливою.

ЄСПЛ (принаймні так вбачається з його практики) вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень важливою складовою забезпечення прав, гарантованих ст.ст. 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі ст. 6 Конвенції кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть, якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. До таких висновків Європейський суд з прав людини доходив у справах „Совтрансавто-Холдинг проти Україна” [2], „Вермелен проти Бельгії” (Vermelen v. Belgium), „Лобо Мачало проти Португалії” (Lobo Machado v. Portugal) (1996 р.) та ін., постановивши, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки слухання в Касаційному суді порушили права Заявника щодо слухань протилежної сторони [3]. У справах  „Кремзов проти Авторії (Kremzov v. Austria) (1993), „Фокін проти Росії” (2008), Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь відповідно в апеляційному та касаційному провадженні.

Право на доступ до суду безпосередньо не гарантується статтею 6 Конвенції, але Суд постановив в рішенні у справі Голдера (Рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v.UK) від 21.02.1975 р., заява №4451/70, п.35), що стаття 6 Конвенції передбачає право на доступ до суду: «На думку Суду, було б немислимим, щоб стаття 6 містила докладний опис наданих сторонам процесуальних гарантій у цивільних справах і не захищала б, передусім, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду. Такі ознаки процесу, як справедливість, публічність, розумність строків провадження, позбавляються сенсу, якщо немає судового провадження як такого».

З аналізу практики ЄСПЛ вбачається, що кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його «цивільних прав та обов’язків». Таким чином, у статті 6 § 1 представлено «право на суд», разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (Golder v. the United Kingdom (Голдер проти Сполученого Королівства), § 36). «Право на суд» та право на доступ не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (Philis v. Greece (Філіс), § 59; De Geouffre de la Pradelle v. France (Де Жуфр де ла Прадель проти Франції), § 28, і Stanev v. Bulgaria (Станєв проти Болгарії), § 229).

«Суд нагадує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов’язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду» (див., наприклад, рішення у справі «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі» (Podbielski and PPU Polpure v. Poland) від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98, п. 62; Рішення у справі «Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine) від 6 грудня 2007 року, заява № 15123/03).

«Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, серія A № 18, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та дотримуватися пропорційності між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення у справі Guérin v. France від 29 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, p. 1867, § 37; Рішення у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine) від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03.).

Отже, відмова у доступі до оскарженні означає відмову у доступі до правосуддя. Тому, необхідно переглянути положення Господарського процесуального кодексу України в частині обмеження переліку тих ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Заслуговує на увагу в цьому аспекті і вже усталена практика Вищого господарського суду України [4]. Так, наприклад, відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 28.10.2015 р. у справі № 911/2165/15: «Вищий господарський суд України виходить з того, що відсутність у частині першій ст. 106 ГПК України норми щодо оскарження ухвали про відмову в задоволенні клопотання зупинення провадження у справі не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної скарги на такі ухвали. Такий висновок Вищого господарського суду України ґрунтується на правовій позиції викладеній в рішенні Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012 у справі 1-12/2012. Зокрема в названому рішенні зазначено, що Конституційний Суд України, проаналізувавши зміст ст.ст. 106, 111-13 ГПКУ, вважає, що вони не містять заборони стосовно апеляційного та касаційного оскарження ухвал, постанов господарського суду. Відсутність у частині першій статті 106 ГПКУ норми щодо оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви про зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови суду не може бути підставою для відмови у прийнятті апеляційної чи касаційної скарги на такі ухвали. Ця відмова розглядалася б як порушення конституційного права на судовий захист, яке за ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, за якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25.12.1997 р. № 9-зп). Вищий господарський суд України вважає за необхідне зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму заборону на таке оскарження (рішення: від 27.01.2010 № 3-рп/2010 (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); від 28.04.2010 № 12-рп/2010 (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини); від 08.07.2010 № 18-рп/2010 (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини); від 02.11.2011 № 13-рп/2011 (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини); від 25.04.2012 № 11-рп/2012 (абзаци третій, четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); від 29.08.2012 № 16-рп/2012 (абзац четвертий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини); від 22.04.2014 № 4-рп/2014 (абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Враховуючи те, що ні ст. 106 ГПКУ, ні ст. 79 ГПКУ не містить прямої заборони на оскарження ухвали про відмову у задоволенні клопотання зупинення провадження у справі, апеляційний господарський суд обґрунтовано прийняв апеляційну скаргу на ухвалу господарського суду Київської області від 15.07.2015 р. в частині відмови у задоволенні клопотання ПАТ “Сільпо Рітейл” про зупинення провадження у справі та розглянув її по суті.»

На сьогодні ця практика залишається незмінною.

А отже, з огляду на викладене вважаємо, – належить надати можливість учасникам судового процесу подавати апеляційні скарги на всі ухвали з метою захисту своїх прав та законних інтересів.

 

 

[1]  Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів від 23 березня 2017 року [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61415.

[2]              Вибрані рішення Європейського суду з прав людини щодо України – 2008. / Харківська правозахисна група. — Харків: Права людини, 2011. – 512 с.

[3]              Бєлкін М. Проблемні питання апеляційного та касаційного оскарження / М. Бєлкін // Право України. – 2010. – № 5. – С. 156.

[4]              Рєзнікова В. В.Щодо оскарження ухвал в господарському судочинстві / В. В. Рєзнікова // Проблеми розвитку науки господарського права і вдосконалення господарського законодавства. Матеріали круглого столу (м. Київ, 4.12.2015 р.). – К.: Ліра-К, 2015. – С. 185–189.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ