Ответственность участников хозяйственного процесса за злоупотребление правами и невыполнение процессуальных обязанностей

Рєзнікова Вікторія Вікторівна — д. ю. н., професор кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Зловживання правом завжди було і дотепер залишається невід’ємним атрибутом функціонування права. Однак, у той же час, інститут зловживання правом є відносно новим для законодавства України та недостатньо розробленим для сучасної вітчизняної юридичної науки, наслідком чого є численні розбіжності у поглядах вчених щодо правової природи, сутності поняття «зловживання правом». Між тим вже нагальною стала потреба у нормативному визначенні терміна «зловживання правом», що зумовлюється передусім потребами практики правозастосування. Адже необхідною передумовою ефективної боротьби зі зловживанням правом є його наукові дослідження з подальшим впровадженням їх результатів у правотворчу, правореалізаційну та правозастосовчу практику.

У безпосередньому зв’язку з проблемою зловживання процесуальними правами знаходяться питання про поняття та ознаки процесуальних правопорушень та процесуальної відповідальності. Існуючі дослідження з цього приводі нечисленні (праці, наприклад, Я. В. Грель [1], О. М. Єрмакова [2], Н. О. Чечиної [3], А. В. Юдіна [4] та ін.). Дослідження з питань зловживання процесуальними правами в господарському процесі є ще більш малочисельними (А. Забродський [5], О. Фонова [6], А. Смітюх [7], О. Перекрестная [8] та ін.)

Чинне господарське процесуальне законодавство не містить визначення поняття «зловживання процесуальним правом», невідомим йому навіть є такий термін. Втім, ч. 4 ст. 43-4 Господарського процесуального кодексу (далі – ГПК) України встановлює можливість для суду зобов’язати заявника, який вимагає вжиття запобіжних заходів, забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Однак, це чи не єдина згадка про зловживання в господарському судочинстві. Між тим, практика зловживання сторін своїми процесуальними правами набула неабиякого поширення в господарському судочинстві. Чимало дій, на сьогодні, в господарському судочинстві можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами, однак, на жаль, все ще немає дієвого механізму запобігання їм, відсутня чітка концепція щодо протидії зловживанню процесуальними правами. Господарський суд обмежений за чинним процесуальним законодавством у можливостях впливу на недобросовісну поведінку сторони, що дозволяє зацікавленим особам різними способами затягувати розгляд справи, перешкоджати ухваленню  несприятливих для себе судових актів і здійснювати інші протиправні дії у сфері господарського судочинства.            Вважаємо, що до ознак зловживання правом на сьогодні можна з впевненістю віднести наступні:

(а) має місце лише при недобросовісній реалізації суб’єктом свого суб’єктивного права не за його призначенням;

(б) завжди має вольовий та усвідомлений характер;

(в) заподіяння шкоди суспільним інтересам та/або особистим інтересам третіх осіб чи створення реальної загрози її заподіяння;

(г) характеризується формальною правомірністю (має місце відсутність порушення конкретних юридичних заборон при порушенні загальних правових принципів, які покликані спрямувати поведінку суб’єкта в межах певного соціального призначення наданих йому правомочностей) [9].

На основі виділених ознак, зловживання правом пропонуємо визначати як вольову та усвідомлену діяльність (дії) суб’єкта з недобросовісної реалізації свого суб’єктивного права не за його призначенням, що заподіює шкоду суспільним інтересам та/або особистим інтересам третіх осіб чи створює реальну загрозу її заподіяння при формальній правомірності такої діяльності (дій).

Зловживання процесуальним правом в господарському судочинствідіяння (дія та/або бездіяльність), яке полягає у реалізації учасниками судового процесу наданих їм законом прав та повноважень всупереч їх призначенню, з протиправною заінтересованістю, що призвело та/або може призвести до завдання шкоди як публічним, так і приватним інтересам шляхом утруднення чи унеможливлення досягнення завдань господарського судочинства.

Щодо ознак зловживання процесуальними правами, то ними є наступні:

(а) зловживати процесуальними правами можуть лише ті особи, які беруть участь у справі на наділені відповідними процесуальними правами за ГПК України;

(б) недобросовісна поведінка в діях осіб, які зловживають процесуальними правами в господарському процесі;

(в) прихована мета зловживання такими правами, яка пов’язана з прямим умислом;

(г) має бути присутнім інтерес учасника судового процесу, який зловживає правом, при оцінці відповідної поведінки [10].

На підставі аналізу змісту норм чинного (ст.ст. 18 і 19) ГПК України можна зробити висновок, що процесуальною можливістю зловживати процесуальними правами наділені сторони, треті особи, прокурор, представники сторін, судовий експерт, посадові особи, а також суд (судді). Зловживання процесуальними правами в господарському процесі України може здійснюватися на будь-якій стадії провадження у справі. Навіть, до подання позову, оскільки  в господарському судочинстві можливе вжиття запобіжних заходів (арешт коштів на рахунках можливого відповідача на цій стадії в якості запобіжного заходу згідно зі ст. 43-2 ГПК України є прикладом зловживання процесуальним правом зі сторони можливого позивача).

Класифікувати зловживання процесуальними правами можна:

за стадіями господарського процесу (зловживання на стадії провадження в господарському суді першої інстанції; в апеляційній інстанції; в касаційній інстанції; на стадії перегляду рішень господарського суду, що набрали чин­ності за нововиявленими обставинами; на стадії виконання судових актів (виконавчого провадження);

за кількістю осіб, що беруть участь у зловживанні (вчинювані однією особою чи одночасно двома і більше особами за попередньою змовою);

за предметною ознакою (загальні (характерні для господарського судочинства в цілому, свідчать про те, що судовий процес є наслідком недобросовісних дій сторони у справі, наприклад, це завідомо безпідставне подання позову до суду першої інстанції) та інституційні (вчиняються у сфері відносин, регульованих процесуальними нормами окремого інституту господарського процесуального права, наприклад, зловживання пов’язані зі сплатою судового збору й несенням інших судових витрат, в сфері підвідомчості справ господарських судам, підсудності справ тощо));

за якісною ознакою (прості (легко розпізнаються та кваліфікуються) та складні (ззовні мало чим відрізняються від правомірної поведінки особи, складні для виявлення, кваліфікації та доказування));

за мірою впливу на результати розгляду справи (такі, що тією чи іншою вплинули, або ж не мали жодного впливу на результат вирішення справи по суті);

за об’єктом (ті, що посягають лише на інтереси правосуддя (основний об’єкт), а також ті, що посягають як на інтереси правосуддя, так і на права осіб, які беруть участь у справі (додатковий об’єкт));

за кількістю вчинюваних дій (одиничні та множинні) та їхньою тривалістю (завершені та триваючі) тощо[11].

Чинне господарське процесуальне законодавство не містить визначення поняття «зловживання процесуальним правом», невідомим йому навіть є такий термін. Втім, ч. 4 ст. 43-4 ГПК України встановлює можливість для суду зобов’язати заявника, який вимагає вжиття запобіжних заходів, забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Однак, це чи не єдина згадка про зловживання в господарському судочинстві. Між тим, практика зловживання сторін своїми процесуальними правами набула неабиякого поширення в господарському судочинстві. Чимало дій, на сьогодні, в господарському судочинстві можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами, однак, на жаль, все ще немає дієвого механізму запобігання їм, відсутня чітка концепція щодо протидії зловживанню процесуальними правами. Господарський суд обмежений за чинним процесуальним законодавством у можливостях впливу на недобросовісну поведінку сторони, що дозволяє зацікавленим особам різними способами затягувати розгляд справи, перешкоджати ухваленню  несприятливих для себе судових актів і здійснювати інші протиправні дії у сфері господарського судочинства.

Розглянемо проблеми протидії зловживанню процесуальними правами в господарському судочинстві [12] у порівняльному аспекті, базуючись на нормах чинного ГПК України в порівнянні з проектом пропонованої його нової редакції [13]:

1) істотною вадою чинної ст. 22 ГПК України є те, що обов’язок добросовісно користуватися належними процесуальними правами покладається сьогодні лише на сторони у господарському процесі. Втім не тільки від їх добросовісної поведінки може залежати хід вирішення справи, оскільки є ще інші особи, які беруть участь у справі (експерти, перекладачі тощо).

Проект нової редакції ГПК частково вирішує цю проблему, поширюючи обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами на всіх учасників господарського процесу та їх представників (ст. 44), тоді як під «учасниками справи» розуміє лише сторін та третіх осіб (ст. 42);

2) алгоритм дій для недобросовісних учасників процесу щодо зловживання процесуальними правами подекуди з очевидністю вбачається з тексту рекомендаційних роз’яснень вищих судових інстанцій. Так, наприклад, це п. 5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України» №7 та п. 5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 р. «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ-1 Господарського процесуального кодексу України» №11, що містять переліки обставин, які виключають перегляд судових актів у апеляційному/касаційному порядку. Право винесення з цього приводу ухвал надається, відповідно, не суду першої/апеляційної інстанції, а судам апеляційної/касаційної інстанцій відповідно (залежно від рівня оскарження), у зв’язку з чим господарські суди України заполонила тенденція до оскарження, до прикладу, процесуальних документів, які не ухвалювалися взагалі та/або є відсутніми у справі, оскільки в такому разі є реальна можливість до затягування судового процесу в очікуванні відповідної ухвали суду апеляційної/касаційної інстанції).

Часткове вирішення цієї проблеми (ст.cт. 258, 290 проекту нової редакції ГПК) планується через пряме подання апеляційних/касаційних скарг до суду апеляційної/касаційної інстанції напряму (замість – через суд нижчої інстанції, як це має місце за чинним ГПК України). До того ж невичерпний перелік дій, які суперечать завданню господарського судочинства, які залежно від конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами, вміщено до ст. 44 (ч. 2) проекту нової редакції ГПК;

3) саме по собі законодавче закріплення в ст. 22 ГПК України обов’язку сторін добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами не є дієвим механізмом протидії зловживанню процесуальними правами, оскільки за порушення цього обов’язку не передбачено ефективних заходів відповідальності, жорстких санкцій. На сьогодні щодо відповідальності, яку господарський суд може покласти на сторону за дії, що кваліфікуватимуться як зловживання процесуальними правами, то:

(а) відповідно до ч. 2 ст. 49 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Слід, однак, зробити два застереження, оскільки: по-перше, за буквальним тлумаченням змісту вказаної норми суд має право це зробити лише у разі винних неправильних дій сторони, які передували виникненню спору, а не якщо вона допустила недобросовісну поведінку вже в процесі розгляду справи в суді, тобто після виникнення спору, а по-друге, – у згаданій нормі термін «неправильні дії» є дещо некоректно вжитим (незрозуміло, чи йде мова про які-небудь протиправні дії, які не передбачені ГПК України чи про певні процесуальні порушення, які вчиняються при заявлені клопотань, поданні доказів тощо)

Проект нової редакції ГПК України містить подібну, на перший погляд, норму (ч. 9 ст. 130): «у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на таку сторону витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору». Як бачимо, термін «неправильні дії» не замінено іншим (більш коректним за змістом), а звідси питання: що це за дії, яка їх природа та за якими критеріями суд ті чи інші дії повинен відносити до таких, що є «неправильними»? Оскільки термін «правильні дії сторони» законодавству невідомий, то недоцільним є й подальше використання терміну «неправильні дії сторони» в господарському процесуальному законодавстві. Можлива альтернатива – «неправомірні дії».

Позитивом водночас є те, що за проектом нової редакції ГПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: як дії сторони щодо досудового вирішення спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи на якій такі дії вчиняються, так і (на відміну від чинної ст. 49 ч. 2 ГПК) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (ч. 5 п.п.3,4ст. 130 проекту нової редакції ГПК України);

(б) відповідно до ч. 5 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право стягувати з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарських судом на сторону. При цьому слід мати також на увазі, що передбачене п. 5 ст. 83 ГПК України право господарського суду при прийнятті рішення стягнути з винної сторони штраф у дохід державного бюджету України стосується не лише рішень, прийнятих по суті справи, а й ухвал, у тому числі тих, якими розгляд справи не закінчується, до прикладу ухвали про відкладення розгляду справи у зв’язку з неявкою в судове засідання представника учасника судового процесу та/або неподання ним витребуваних судом матеріалів тощо. Однак суттєвим недоліком згаданої норми є те, що застосування її є можливим лише на стадії винесення рішення (після розгляду спору по суті), що унеможливлює вжиття таких заходів під час судового провадження у справі з метою забезпечення її повного розгляду та встановлення всіх обставин справи.

За проектом нової редакції ГПК України таке право в господарського суду при ухваленні судового рішення відсутнє (ст.234, ст. 238). Натомість, штраф – це самостійний захід процесуального примусу (ст. 136): «суд може постановити ухвалу про стягнення в доход Державного бюджету України з відповідної особи штрафу у сумі від двох до двадцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадках: 1) невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; 2) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; 3) неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин; 4) невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк; 5) порушення заборон, встановлених частиною десятою статті 189 цього Кодексу». Цим суду надається можливість застосування такого заходу процесуального примусу як штраф вже й під час судового провадження у справі з метою забезпечення її повного розгляду;

(в) відповідно до ст.75 ГПК України, у разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом, останній може здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами та доказами або, з огляду на обставини конкретної справи, залишити позов без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України (у наведених випадках відповідні докази не повинні прийматися в подальшому й судом апеляційної інстанції).

Подібного роду норми (ст. 81 «Подання доказів», ст. 82 «Витребування доказів») міститься і у проекті нової редакції ГПК України: «Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї» (ч. 8 ст. 81). У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу. У разі ж неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з’ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем – також залишити позовну заяву без розгляду (ч.ч. 8, 9 ст. 82).

Передбачає проект нової реакції ГПК України (ст. 135) і такий захід процесуального примусу як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, – у разі неподання письмових, речових та електронних доказів, що витребувані судом,  без поважних причин або без повідомлення причин. На нашу думку, щоправда, такий захід примусу прямо суперечить принципам змагальності, рівності сторін у процесі, диспозитивності та з’ясування всіх обставин справи. Стаття 75 проекту, крім загального правила «Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи» містить і виняток із нього: «…крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.». Це свідчить про відхід від традиційної змагальної моделі судочинства. Уможливлюється тим самим (санкціонується) й втручання в суду в право власності, адже доказами можуть бути предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцем знаходження, іншими ознаками дозволяють встановити обставини, що мають значення для справи (речові докази – ст. 94 проекту). Розробниками проекту нової реакції ГПК України було вочевидь проігноровано загальні та основоположні правові позиції, напрацьовані практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Як відомо, практикою ЄСПЛ напрацьовані три критерії, які слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання в право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є такий захід законним (тобто, чи переслідує він «легітимну мету»); чи переслідує втручання в право власності «суспільний інтерес» (тобто, чи є таке втручання «необхідним в демократичному суспільстві»); чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям. Якщо хоча б одного критерію із перелічених не буде додержано, то ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу (наприклад, у справах «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Трегубенко проти України», «East/West Alliance Limited» проти України» та ін.);

 (г) відповідно до ст. 90 ГПК України (див. також п.5.13. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18, Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2010 р. «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» № 01-08/140), у будь-яких випадках зловживання сторонами та іншими учасниками процесу своїми процесуальними правами всупереч обов’язкові добросовісно користуватися ними, господарському суду належить реагувати шляхом винесення окремих ухвал, а за наявності підстав – також і надіслання повідомлень прокурору або органу досудового розслідування.

Інститут окремих ухвал є відомим процесуалістиці ще з радянських часів і являє собою певні «наглядові» за своєю суттю функції суду, спрямовані на підвищення правосвідомості й правопорядку. Вважалось, що така практика буде сприяти зменшенню кількості можливих судових спорів, правопорушень. Сутність відповідного процесуального інституту полягає в тому, що суду надається право звернути увагу на порушення законності (й інші недоліки) в діяльності підприємств, установ, організацій, причому не лише щодо тих осіб, які беруть участь у спорі, але й щодо будь-яких інших. Відповідна ухвала історично від початку направлялась тому суб’єкту, до компетенції котрого входило усунення відповідних недоліків.

В той же час, відповідна норма ГПК України (ст. 90) навряд чи може використовуватися як ефективний засіб протидії зловживанням процесуальними правами на сучасному етапі, оскільки:

1) протидія зловживанням процесуальними правами не є її безпосереднім цільовим призначенням;

2) чинне законодавство на сьогодні не передбачає жодних санкції за невиконання приписів окремих ухвал господарського суду (річ у тім, що зі змісту ч. 2 ст. 90 ГПК України вбачається, – окрема ухвала надсилається відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірі, передбаченому ч. 1 ст. 119 ГПК України, однак відповідну статтю було виключено з ГПК у 2000 році разом зі ст. 118, а у 2001 – доповнено нею кодекс знову, втім регулює вона тепер поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу до виконання і жодним чином не стосується притягнення до відповідальності за невиконання вказівок, які містяться в окремій ухвалі).

За проектом нової редакції ГПК України не планується відмовитись від інституту окремих ухвал в господарському процесі. Навпаки, згідно з ч. 2 ст. 247, – суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов’язків, неналежного виконання професійних обов’язків (в тому числі, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором.

Пропонована новела виглядає як логічне продовження вже раніше наміченої тенденції, що стала особливо актуальною в світлі впровадження в національну правову систему адвокатської монополії, – запровадити заборону зловживати процесуальними правами для адвокатів та представників сторін у процесі, порушення якої матиме наслідком дисциплінарну відповідальність адвокатів та втрату статусу представника для представника – не адвоката.

Тенденцію щодо часткового втілення зазначеної пропозиції в господарському процесі ми вбачаємо й сьогодні у п. 5.13. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18, згідно з яким у разі зловживань процесуальними правами з боку учасників судового процесу представлених адвокатами, окремі ухвали можуть надсилатися також до кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності в порядку Закону України від 05.07.2012 р. «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Очевидно, що метою пропонованих новел є ідентифікація осіб, які зловживають знанням процесуального закону, з наступним притягненням їх до відповідальності органом, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності відповідно.

Спеціальних заходів відповідальності за невиконання приписів окремої ухвали проектом нової редакції ГПК України не передбачено. Що ж до застосування заходів процесуального примусу (Глава 9 ст.ст.132-136), то вони природою своєю розраховані на учасників судового процесу, тоді як виконавці окремих ухвал, особи, котрим такі окремі ухвали адресуються – це далеко не завжди учасники судового процесу. Вживанням у ст. 132 та ст.136 терміну «відповідних осіб» проблема не вирішується.

Таким чином, найбільш дієвою санкцією за зловживання процесуальними правами має всі підстави стати грошове стягнення (штраф) з особи, що допустила зловживання (ст. 136 проекту нової редакції ГПК України). При цьому набуває актуальності застосування інших видів процесуальних покарань за недобросовісне користування процесуальними правами, оскільки все більшу поширеність та визнання отримують стандарти процесуальної моралі, добросовісності, коректності поведінки тощо.

4) з однієї сторони, негативним фактором на сьогодні в аспекті вироблення механізму ефективної протидії зловживанню процесуальними правами є відсутність у суду належних правових можливостей для протистояння таким недобросовісним діям (бездіяльності), з іншої ж сторони, – як притягнення до відповідальності, так і застосування будь-яких заходів процесуального примусу за зловживання процесуальними правами породжують проблему визначення допустимої міри суддівського розсуду при вирішенні вказаних питань.

Проект нової редакції ГПК України, як вбачається з його тексту, явно зловживає розширенням меж суддівського розсуду. На ґрунті загальної недовіри суспільства до судової системи та її представників (безпосередньо суддів) зростає у зв’язку із цим обурення: що таке суддівська дискреція та чим вона обіцяє стати після набрання чинності новим ГПК України: законодавчо встановленими межами дозволеного (дискреційні повноваження – право особи у разі ухвалення рішення з питання, віднесеного до її компетенції, діяти за певних умов на власний розсуд в рамках закону) чи свавіллям без меж?

Сьогодні, наприклад, за текстом п. 1.2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» № 18 пропонується господарським судам «ігнорувати» заяви (клопотання) про відводи суддям при їх повторному поданні, оскільки в таких випадках, як зазначається, господарський суд не позбавлений права, відмовивши в задоволенні наступної заяви (клопотання), продовжити розгляд справи, в якій заявлено такий відвід, із зазначення про в протоколі судового засідання та в описовій частині судового рішенні з наведенням в останньому відповідних мотивів (додаткова ухвала як окремий процесуальний документ в такому разі не виноситься). Чинити так рекомендується при зловживанні сторін своїми процесуальними правами, однак ані визначення відповідного поняття, ані необхідних критеріїв для кваліфікації таких дій не наводиться. Пропонується лише розцінювати як зловживання учасником судового процесу своїми процесуальними правами, зокрема, подання ним другої і наступної заяв про відвід судді (суддів) господарських судів з одних і тих самих підстав, або хоча й з інших підстав, ніж у первісній заяві, але з таких, що з урахуванням обставин справи були або мали бути відомі заявникові під час подання ним первісної заяви, і, отже, повинні були зазначати саме в ній. В такому випадку критерії зловживання процесуальним правом, з огляду на залишений суддям необмежений простір для суддівського розсуду, визначатимуться ними самостійно та/або ж здійснюватиметься це на рівні того чи іншого окремо взятого господарського суду з урахуванням тенденцій щодо єдності судової практики. Зрозуміло, що об’єктивність таких критеріїв буде сумнівною.

Проект нової редакції ГПК України не розв’язує, ніяким чином не усуває цих проблем. У ст. 44 наводиться лише невичерпний перелік дій, що можуть бути визнані судом зловживанням процесуальними правами залежно від конкретних обставин справи. Однак, якими критеріями повинен керуватися суд при такому визнанні/невизнанні?

Здебільшого складно визначити, де закінчується право та починається зловживання, де саме пролягає відповідна межа (це питання відноситься не стільки навіть до права, скільки до сфери морального, філософського розуміння, залежить від інтересів того суб’єкта, який звернувся за захистом). Постає у зв’язку з цим також і питання, – як розуміти інститут суддівського розсуду: як обов’язок чи як правомочність? Якщо прийняти за відправну точку тезу про те, що суддівський розсуд, це, безумовно, обов’язок і діяльність суду, то весь розсуд зводитиметься до «механічної» функції зі збору доказів, пошуку норм права, які підлягають застосуванню при вирішенні конкретного економічного конфлікту, а також винесення рішення по справі у точній відповідності з такими нормами. Якщо ж припустити, що судова діяльність включає в себе не тільки обов’язки, але й права, то інститут суддівського розсуду – досить складне утворення, яке дозволяє судді в кожному конкретному випадку при винесенні рішення посилатися на принцип свободи (свободи оцінки доказів, свободи вибору і обґрунтування рішення на підставі внутрішнього переконання тощо). Дефініція «свобода» належить швидше до сфери можливого ніж належного, а, отже, властива правомочностям. Обов’язки завжди є чітко визначеними, встановленими нормативно, мають чіткі межі здійснення. Правомочності ж охоплюють всю ту сферу процесуальних відносин, яка виходить за межі обов’язків. Насправді складно уявити, як можна підпорядкувати певним обов’язковим правилам розумову діяльність судді з оцінки будь-чого. Якщо ж інститут суддівського розсуду являє собою правомочність, то, як і всякому праву, йому не уникнути зворотного боку медалі  – можливості зловживати наданим правом (як при вирішенні окремих процедурних питань, так і при винесенні судового акта (ухвали, рішення чи постанови) за наслідками розгляду справи в цілому). О. А. Папкова з цього приводу слушно відмічає, що визначення меж суддівського розсуду – це проблема запобігання зловживанню судом відповідним правом [14] .

Не випадково зловживання протиставляється добрій совісті, моральності, є порушенням суб’єктивних прав в рамках належних прав, тобто є виходом за межі права під впливом суб’єктивних інтересів. Відсутність єдиного доктринального розуміння, а також законодавчого визначення поняття «зловживання правом», його чітких критеріїв, зіткнення суб’єктивних прав різних осіб призводить до того, що вирішення цих питань, урегулювання цих конфліктів інтересів здійснюється судом на основі одного лише суддівського розсуду. На небезпеку подібної практики звертав увагу ще В. П. Домоджо, наголошуючи на тому, що з питання щодо меж окремих прав може існувати множинність діаметрально суперечливих поглядів, і в пошуках цих меж суди, не маючи перед собою жодних загальних начал, легко можуть виявитися втягнутими в цілий ряд вирішальних та непоправних для окремих осіб, і небезпечних для самої стійкості судової системи, помилок [15]. Як цілком справедливо зауважив А. В. Юдін, бентежить той факт, що під виглядом боротьби зі зловживаннями процесуальними правами, може відбутися применшення процесуальних прав осіб, що беруть участь у справі з боку суду, причому таке усічення процесуальних прав може бути пов’язане та нерозривно поєднане із застосуванням до відповідних осіб доволі відчутних санкцій [16]. Саме тому, окрім встановленого в ГПК України обов’язку сторін добросовісно користуватися процесуальними правами, має бути максимально чітко сформульовано нормативне визначення поняття «зловживання процесуальними правами», встановлено як заходи процесуальної відповідальності, так і інші заходи процесуального примусу за зловживання процесуальними правами (саме щодо останніх, як зауважує А. В. Юдін, має бути на нормативному рівні встановлено пріоритет задля мінімізації суддівського розсуду в цьому питанні разом із вдосконаленням процесуального регламенту, не пов’язаного з установленням заходів примусу, для попередження та виключення різноманітних форм процесуальних зловживань).

Таким чином, об’єктивно необхідним є визначення чітких критеріїв, на підставі яких, дії учасників судового процесу можуть кваліфікуватись як зловживання процесуальними правами, оскільки, як вже зазначалось, в деяких випадках межа між зловживанням правом та добросовісною і розумною поведінкою є надто тонкою, навіть ілюзорною, що може призвести до безпідставного застосування негативних наслідків щодо учасників судового процесу (за численні, до прикладу, на думку суду заяви, скарги, клопотання). Тут важливо не зневажити, що правда, й того факту, що господарський процес є змагальним, а це означає активність поведінки сторін у справі, які зобов’язані вживати заходів до всебічного, повного дослідження всіх обставин справи (ст. 4-3, ст. 22 чинного ГПК України, ст.ст. 1, 8, 9, 12, 14 та ін. проекту нової редакції ГПК України).

Як висновок, статтю 44 проекту нової редакції ГПК України «Неприпустимість зловживання процесуальними правами» доцільно доповнити положеннями такого змісту: «Зловживанням процесуальними правами є діяння (дія та/або бездіяльність), яке полягає у реалізації учасниками судового процесу наданих їм цим Кодексом прав та повноважень всупереч їх призначенню, з протиправною заінтересованістю, що призвело та/або може призвести до завдання шкоди як публічним, так і приватним інтересам шляхом утруднення чи унеможливлення досягнення завдань господарського судочинства». Оскільки ст. 136 проекту нової редакції ГПК передбачає можливість накладення штрафу (як заходу процесуального примусу) на учасника судового процесу за зловживання процесуальними правами, то логічним було б і доповнити проект ГПК відповідною дефініцією.

У ч. 9 ст. 130 проекту нової редакції ГПК України термін «неправильних дій» замінити терміном «неправомірних дій» сторони.

Статті 75 та 135 проекту вилучити з нової редакції ГПК або ж доопрацювати з урахуванням уже усталеної практики ЄСПЛ задля забезпечення найбільш повної реалізації принципу змагальності сторін в господарському процесі, недопущення втручання в право власності на порушення гарантій, передбачених ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У ст. 247 проекту нової редакції ГПК України доцільним є, щонайменше,  передбачити спеціальні заходи відповідальності – санкції за невиконання приписів окремих ухвал господарського суду, оскільки їх адресат – це, як правило, не учасник судового процесу, особа, що жодним чином не пов’язана зі справою, яка розглядається судом. Без конкретної та невідворотної відповідальності за невиконання вказівок, які містяться в окремій ухвалі, інститут окремої ухвали не стане дієвим. У той же час маємо глибоке переконання, що в умовах демократичного суспільства більш прогресивною була б все ж повна відмова від інституту окремих ухвал як пережитку часів радянської епохи.

 

[1] Грель Я. В. Злоупотребления сторон процессуальными права в гражданском и арбитражном процессе : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук. : спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Я. В. Грель. – Новосибирск, 2006. – 26 с.

[2] Ермаков А. Н. Арбитражное процессуальное правонарушение / А. Н. Ермаков // Весник СГАП. – 2002. – № 3. – С. 122–126.

[3] Чечина Н. А. Гражданские процессуальные отношения / Н. А. Чечина. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1962. – 68 с.

[4] Юдин А. В. Злоупотребление правами в гражданском судопроизводстве / А. В. Юдин. – СПб.: Изд. дом С. — Петерб. гос. ун-та, 2005. – 360 с.

[5] Забродський А. Зловживання правом як загальна тенденція процесу / А. Забродський // Юридичний радник. – 2006. – № 5. – С. 26–27.

[6] Фонова О. С. Зловживання процесуальними правами учасниками господарського процесу / О. С. Фонова // Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. – 2008. – Випуск 6 (74). – С. 187–199.

[7] Смітюх А. В. Что такое процессуальные диверсии / А. В. Смітюх  // Юридическая практика. – 2005. – № 1 (367). – С. 12–13; Смітюх  А. В. Критерії та механізм кваліфікації зловживання процесуальними правами / А. В. Смітюх  // Юридичний радник. – 2006. – № 6. – С. 56–57.

[8] Перекрестная О. Заходи запобігання зловживанню процесуальними правами в господарському судочинстві / О. Перекрестная // Юридична Україна. – 2012. – № 2. – С. 93–96.

[9] Див. докладніше: Рєзнікова В. В. Зловживання правом: поняття та ознаки / В. В. Рєзнікова // Університетські наукові записки. – 2013. – № 1. – С. 23–35.

[10] Див. докладніше: Рєзнікова В. В. Зловживання процесуальними правами в господарському судочинстві: поняття, ознаки, види / В. В. Рєзнікова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2013. –  № 95. – C.31–36.

[11] Рєзнікова В. В. Зловживання процесуальними правами : господарсько-процесуальний аспект проблеми (початок) / В. В. Рєзнікова // Слово Національної школи суддів України. – 2013. – 3(4). – С. 124–137; Рєзнікова В. В. Зловживання процесуальними правами : господарсько-процесуальний аспект проблеми (продовження) / В. В. Рєзнікова // Слово Національної школи суддів України. – 2014. – № 2(7). – С.123–135.

[12] Рєзнікова В. В. Проблеми протидії зловживанню процесуальними правами в господарському судочинстві / В. В. Рєзнікова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2012. –  № 93. – С. 20–24.

[13] Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів від 23 березня 2017 року [Електронне джерело]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61415.

[14] Папкова О. А. Пределы судейского усмотрения в гражданском процессе / О. А. Папкова // Журнал российского права. – 1998. – № 2. – С. 102–107.

[15] Цитується за: Анохин В. С. Злоупотребление процессуальными правами / В. С. Анохин [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://voronej.arbitr.ru/about/stati/1998.html.

[16] Юдин А. В. Злоупотребление правами в гражданском судопроизводстве / А. В. Юдин. – СПб.: Изд. дом С. — Петерб. гос. ун-та, 2005. – С. 61-68 [360 с.].

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ