Проект ГПК: обґрунтованість та перспективи

 

Олексій Ремесло

Старший юрист, MNI

Interlegal, Міжнародна

юридична служба

Михайло Селіванов

Юрист

Interlegal, Міжнародна

юридична служба

Питання оновлення господарського процесуального законодавства не одноразово поставало за часів незалежності України.

Чинний Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 № 1798-XII чимало застарів та все частіше не відповідає викликам сучасності, що виявляється у відсутності правової регламентації певних правовідносин, що змушує закривати виявлені прогалини шляхом роз’яснень судів.

У зв’язку із цим неодноразово здійснювались спроби замінити чинний ГПК на новий, які умовно можна поділити на два етапи 2003 та 2008 років. Зокрема, на першому етапі слід виділити: проект народних депутатів М.М. Гапочки, М.В. Оніщука, О.Й. Єдиного, Ю.С. Чеботарьової від 15.09.2003; проект народного депутата В.Л. Мусіяки від 26.09.2003 та проект Кабінету Міністрів України, внесений 12.02.2004. На другому етапі у Верховну Раду VІ скликання було внесено новий проект ГПК (реєстровий № 2178 від 06.03.2008), автором якого є народний депутат Д.М. Притика, а також проект Кодексу господарського судочинства (реєстровий № 2777 від 16.07.2008), авторами якого є народні депутати В.А. Бондик, Б.В. Колесніков, Ю.А. Кармазін. Проте жодному з вказаних проектів не судилося стати законом.

Новий поштовх до комплексного оновлення процесуального законодавства дала так звана реформа судової системи України, започаткована Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» опублікованим 29.06.2016, та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» опублікованим 16.07.2016. Про наявність відповідних намірів Вищий господарський суд України та Всеукраїнська громадська організація «Асоціація суддів України» повідомили ще на початку 2016 року під час проведення круглого столу «Зміни до Господарського процесуального кодексу України» по результатам якого було створено робочу групу для подальшої розробки пропозицій. Серед запропонованих змін до ГПК, найбільший інтерес викликають пропозиції: введення у господарське судочинство інституту свідка, окреслення підвідомчості розгляду справ за предметним, а не суб’єктним принципом, запровадження в процесуальне господарське судочинство арбітражу, а також інституту примирення сторін – медіації.

До речі слід відмітити, що деякі з вказаних нововведень, зокрема введення інституту свідків, вже пропонувались у проекті нової редакції Господарського процесуального кодексу України, розробленого Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України у червні 2008 року, що свідчить про послідовність у формуванні судовою владою підходу до оновлення ГПК.

Логічним поступовим розвитком ідеї оновлення ГПК став проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів № 6232 від 23.03.2017, внесений на розгляд Верховної Ради України VIII скликання Президентом України.

Характеризуючи цей законопроект слід вказати на його дещо суперечливий характер, який проявляється, з однієї сторони, в намаганні наповнити ГПК положеннями, що відповідають вимогам сучасності, а, з іншої сторони, у тому, що він містить положення, які не відповідають деяким принципам, прийнятим в інших країнах та перевірених міжнародною практикою.

Тим не менше, з нашої точки зору, при детальному аналізі виявляється комплексний підхід до впровадження різних процесуальних інститутів для досягнення мети – ефективного, справедливого, своєчасного захисту прав та свобод особи у суді. Окремо взяті правові інститути, дійсно, не можуть забезпечити досягнення такої мети, але застосований авторами проекту ГПК системний підхід до правового регулювання господарського процесу видається досить обґрунтованим та розумним. Окремі його елементи будуть розглядатись нижче.

Проблема затягування розгляду справ

Напевно, основним постулатом опонентів нового ГПК є твердження про те, що його положення можуть позбавити господарський процес такого базового принципу як своєчасне вирішення судом спорів. Безумовно, переоцінити важливість швидкого  розгляду та вирішення спору між суб’єктами господарювання для динамічності господарських правовідносин неможливо. З цієї причини вказаний принцип обов’язково має бути забезпечено законодавцями для надання господарському процесу ефективності, інакше результатом роботи законодавців буде створення умов для прийняття порядку, згідно з яким з’явиться довгий ящик, або ж черговий недієвий закон. Таким чином, важливість та актуальність питання вимагає його детального розгляду.

Проста арифметика підказує, що строк розгляду господарським судом справи у загальному позовному провадженні, встановлений чинним ГПК (приблизно 75 днів), що набагато менше аналогічного строку, передбаченого проектом ГПК – приблизно 120 днів (ч. 3 ст. 178, ч.ч. 1 и 2 ст. 196), з яких, як мінімум, половину складає підготовче провадження.

Однак наряду з позовним провадженням проект ГПК передбачає також:

  • наказне провадження протягом 5 днів (ст. 155);
  • спрощене позовне провадження – 60 днів (ст. 249).

При цьому, виходячи з положень ст. 13 проекту ГПК:

  • наказне провадження може бути застосовано у разі, якщо сума вимоги не перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 1 ст. 149);
  • спрощене позовне провадження може бути застосовано у відношенні малозначних справ (ціна позову не більше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 3 ст. 59)), а також справ незначної складності, що призвано сприяти оперативності розгляду справ.

Не лише про відсутність додаткового навантаження на суддів, але про його зменшення свідчить положення проекту ГПК, згідно з яким без проведення судового засідання розглядаються:

  • заяви про видачу судового наказу (ч. 1 ст. 155);
  • позовні заяви у спрощеному позовному провадженні, за виключенням особливих випадків (ч. 5 ст. 253).

Послідовно проведене виключення можливості представництва у господарському процесі особами, які не являються адвокатами (за виключенням випадків прямо визначених у проекті ГПК), створює умови для правосуддя суддям, які в свою чергу, працюють з результатами праці представників. Від професіоналізму представників, у тому числі, від якості підготовки процесуальних документів та доказової бази, залежить навантаження на суддів.

Не забули автори проекту ГПК й про заявників (позивачів), передбачивши право вибору між:

  • наказним провадженням та спрощеним позовним провадженням (ч. 2 ст. 149);
  • спрощеним та загальним позовним провадженням (ч. 2 ст. 172).

Ці положення проекту ГПК, на наш погляд, підтверджують, що цей законопроект не призведе до затягування розгляду господарськими судами справ.

Крім того, у спрощеному позовному провадженні свідки не викликаються (ч. 9 ст. 253).

Свідок у господарському процесі

Недоліком господарського процесу в Україні справедливо вважається відсутність свідків в якості процесуально незалежних учасників процесу, які можуть бути джерелом доказів у суді. Досить розповсюдженою є думка, що показання свідків – ненадійне джерело доказів, якщо вони не підкріплені документально. Це дуже суперечлива думка, адже показання свідків в інших формах судового процесу, зокрема у цивільному процесі, являють собою дуже важливе джерело доказів. Завдяки своїй здатності до спостережень людина (фізична особа) може засвідчити факти, що відбувались або можливо відбувались в її присутності чи стали їй відомі. Щоправда, у ст. 30 діючого ГПК України передбачається виклик для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, робітників, у тому числі посадових осіб. Основною відмінністю у правовому статусі свідка та «інших осіб» у господарському процесі є відсутність кримінальної відповідальності, яка притаманна свідкам. Якщо врахувати ще залежність «інших осіб» від однієї із  сторін завдяки трудовим відносинам, стає зрозуміло, що їх показання справді можуть бути ненадійними. Така думка зміцнюється, коли врахувати те, що ці «інші особи» можуть знайомитися з матеріалами справи, подавати докази та приймати участь у їх дослідженні. З огляду на все це складається стійке враження, що такі особи фактично мають можливість відкоригувати свої показання, мають мотиви для такого коригування, причому кримінальна відповідальність їм не загрожує. Подібний правовий статус мають і сторони господарського процесу. Таким чином, особи, які можуть давати пояснення згідно ч. 1 ст. 30 ГПК України, за своїм статусом ближче до сторін, ніж до свідків, експертів та перекладачів, які несуть кримінальну відповідальність за навмисні неправильні дії (наприклад: перекладач відповідає за завідомо неправильний переклад).

Свідок за проектом ГПК України має статус незалежної процесуальної особи – іншого учасника процесу, який визначається безпосередньо ст.ст. 9, 36, 43, 60, 63, 67 – 69, 70, 74, 83, 84, 85, 88 – 91, 111, 113, 121, 124, 126, 128, 130, 179, 183, 198, 203, 204, 207, 211, 212 – 214, 217, 226, 247, 248, 253, 268, 321, 363, 370.

Аналіз цих статей дозволяє зробити висновок, що показання свідків буде використовуватись як субсидіарне джерело доказів. Про це свідчить, наприклад, ст. 253 (9): «При розгляді справи у порядку спрощеного провадження свідки не викликаються. У випадку, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх достовірності, суд не бере до уваги показання свідка».

Досить важливою є норма, закріплена у ст. 88 (1), згідно з якою показання свідка, які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, не являється доказом. У зв’язку з цим дуже цікаву точку зору висловлюють шведські дослідники. Згідно із цією точкою зору арбітраж необмежений у прийнятті доказів «із чужих слів». Склад арбітражу має право самостійно визначати доказову силу цих доказів, як і всіх інших. Хоча якщо є свідок, який може дати показання про ті ж факти з власного досвіду, таким показанням віддається перевага. Зрозуміло, що такий підхід ще більше розширює джерела доказів.

Проблема арбітрабільності та деякі інші проблеми і новели

В новій редакції ГПК значно розширений перелік справ, які не можуть бути передані на розгляд третейського суду/міжнародного комерційного арбітражу (ч.ч. 1 – 3 ст. 23 проекту). Ось ці положення:

«1. Спір, який відноситься до юрисдикції  господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім:

1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуальної власності, прав на цінні папери, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про державні закупівлі;

2) спорів, передбачених пунктами 2, 3, 7 – 13 частини першої, пунктами 2, 3, 6 частини другої статті 21 цього Кодексу, з урахуванням частини другої цієї статті;

3) інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

  1. Спори, передбачені пунктом 3 частини першої статті 21 цього Кодексу, що виникають з договору, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу лише на підставі арбітражної угоди, укладеної між юридичною особою та всіма її учасниками.

Цивільно-правові аспекти спорів, зазначених у пунктах 2, 7 частини першої, пункті 6 частини другої статті 21 цього Кодексу, можуть бути передані на вирішення міжнародного комерційного арбітражу.

  1. Будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитись судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності, якщо суд прийде до висновку про те, що під час її укладення сторони мали наміри передати спір на вирішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу за відповідними правилами третейської (арбітражної) процедури.»

Таким чином регулюється відношення арбітрабільності/неарбітрабільності. Арбітрабільність = (arbitrability (Eng.) = arbitrabilité (France) = Schiedsfähigkeit (Deutsch) = arbitrabilidad (Esp.) – одна з найбільш дискусійних проблем, що виникають на межі юрисдикцій державного суду та арбітражу, зокрема та в особливості, міжнародного комерційного арбітражу.

У чинному ГПК відношення арбітрабільності врегульоване доволі раціонально, а саме шляхом виключення з загального принципу арбітрабільності спорів неарбітрабільних категорій спорів. У проекті нового ГПК цей підхід збережено. Однак механізм визначення неарбітрабільних спорів значно ускладнено. Так, у п. 2 ст. 23 (1) міститься норма, що відсилає до ст. 21 (1, 2) і ст. 23 (2), а п. 3 ст. 23 (1) передбачає загальне виключення спорів з категорії арбітрабільних, тобто закріплюється принцип, згідно з яким для розгляду в арбітражному порядку не можуть бути передані спори, якщо це заборонено законом. Зрозуміло, що у кожному конкретному випадку необхідно детально планувати арбітражний і судовий процес, ретельно вирішуючи усі питання форум шопінгу (forum shopping) та належного суду (forum competens). Зрозуміло, що без допомоги адвоката при цьому не обійтись.

Проводячи порівняльний аналіз чинного ГПК та його нової редакції згідно проекту № 6232, неможна обійти увагою питання арешту суден.

У першу чергу, зміни торкаються правил визначення підсудності. Згідно чинного ГПК справи про арешт судна для забезпечення морської вимоги розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно, чи порту реєстрації судна. Таке формулювання не повністю враховує терміновість процесу арешту судна, оскільки не дозволяє арештувати судно, яке не зайшло в акваторію порту, а лише підходить до неї. У новій редакції ГПК згідно проекту, справи про арешт судна розглядаються судом за місцезнаходженням порту реєстрації судна, морського порту України, у якому перебуває судно, або до якого воно направляється. Таким чином, у національному законодавстві України буде визнано правовий інститут так званого «паперового арешту», тобто арешту судна, який здійснюється ще до того, як воно зайшло в акваторію порту. З одного боку, це створює умови для більш оперативного арешту морського судна для забезпечення морських вимог та узаконює практику, яка вже мала місце в Україні, а з іншого – вважається, що така практика надто розширює компетенцію суду, оскільки не виключено, що судно взагалі не зайде у порт.

Змінилося положення щодо фундаментального принципу співмірності заходів забезпечення позову заявленим вимогам. П. 4 ст. 138 нової редакції ГПК згідно проекту говорить, що принцип співмірності не стосується арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, адже згідно міжнародній доктрині арешт морського судна – це не лише спосіб забезпечення морської вимоги і позову, а також (що важливіше) – засіб стимулювання судновласника забезпечити морську вимогу іншим шляхом, тобто шляхом внесення депозиту або оформлення банківської гарантії тощо.

Досить суттєва новела стосується строку подачі позову по суті вимоги, коли вимогу забезпечено шляхом арешту морського судна. Заявник вимоги про арешт судна має подати позов по суті вимоги у тридцяти денний строк, який відлічується від дня прийняття постанови про забезпечення позову шляхом арешту судна. Чинна редакція ГПК передбачає п’ять днів на подачу позову по суті.

Висновки

Системний аналіз положень проекту ГПК показує їх прогресивний характер, що має сприяти оптимізації процесу розгляду та вирішення господарськими судами справ з використанням нових процесуальних інститутів. Новели господарського процесу дають підстави для висновку про раціональність та адекватність правового підходу, використаного авторами проекту ГПК. Ефективність інновацій або відсутність її у правових механізмах правосуддя у різних видах процесу буде виявлена тільки після перевірки судовою практикою.

Однак вже можна помітити, що багато побоювань щодо змін господарського процесу викликані лише або здебільшого нелегким сприйняттям новизни процесу. Хоча деяка суперечливість правового регулювання окремих процесуальних інститутів може пояснюватись суперечливим та багатоплановим характером врегульованих відносин.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ