Господарський процес: все геніальне просте. Чи слід ускладнювати?

Із серії публікацій з нагоди річниці АСГСУ

Підрозділ АСГСУ у Чернігівській області

Демидова М.О.

суддя господарського

суду Чернігівської області

«Нове процесуальне законодавство — шлях до ефективності судової влади». Під цим гаслом напрацьовуються проекти нових процесуальних кодексів, норми яких, за словами авторів, дозволять у рази підвищити рівень ефективності роботи судової системи. Проект Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким планується ввести в дію змінені процесуальні кодекси, як зазначено у Пояснювальній записці до нього, спрямований на забезпечення права на неупереджений, ефективний, справедливий та своєчасний захист прав і свобод особи у суді при здійсненні правосуддя оновленим суддівським корпусом, у тому числі новим Верховним Судом України.

Оскільки найактуальнішими сьогодні є критерії економії витрат і часу в судовому процесі, запровадження колективного позову, розвиток інституту мирової угоди, а також введення електронного правосуддя, законодавець включив у проекти процесуальних кодексів нові процесуальні інститути, значно збільшивши масив відповідних норм.

Чи є виправданим включення, зокрема, до господарського процесу нових процедур і чи не буде новий ГПК занадто громіздким  – питання, відповідь на яке прийде лише з часом та з практикою застосування нових законодавчих актів.

Якщо ж аналізувати деякі нововведення окремо в контексті їх доцільності саме у господарському процесі, слід враховувати специфіку господарських відносин і економічну ефективність судового захисту в результаті застосування цих новел.

Дослідимо кілька таких новел.

Докази.

Інститут свідків.

Чинний ГПК не передбачає інституту свідків як засобу доказування у процесі. В певному, дуже віддаленому сенсі як покази свідків можуть трактуватися пояснення осіб, яких господарський суд відповідно до статті 30 ГПК може самостійно або за клопотанням сторони викликати в судове засідання.

Натомість проектом ГПК інститут свідка вводиться до господарського процесу у повному обсязі.

Стаття 88 проекту ГПК передбачає, що показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. При цьому не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або показання, які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. На підставі показань свідків не можуть установлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у певних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть установлюватися на підставі показань свідків. В цілому введення такого інституту позитивно сприймається юридичною спільнотою, оскільки, як засвідчує судова практика, така потреба хоч і рідко, але виникає. Водночас новація викликала велику полеміку, оскільки досить сумнівною видається процесуальна користь від участі свідків у господарському процесі у багатьох категоріях спорів (розрахунки за товари, продукцію, послуги, більша частина спорів, пов’язаних з корпоративними правовідносинами, кредитні спори, спори про визнання угод недійсними та інші випадки, коли всі факти, необхідні для обґрунтування вимог, можуть бути доведені виключно на підставі письмових доказів).

Крім того, сама процедура оформлення заяви свідка в нотаріальному порядку без участі обох сторін має чимало недоліків.

Так, у проекті ГПК немає жодної з гарантій реалізації  права сторони на формулювання запитань свідкові, фіксацію порушень процедури, що впливає на правдивість показань. Фактично можна дійти висновку про те, що процедура розрахована тільки на показання можливих зацікавлених осіб.

Застереження в проекті щодо того, що на підставі показань свідків не можуть встановлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах, недостатньо для запобігання використанню свідків для затягування розгляду справ і маніпулювання доказовою базою недобросовісними учасниками процесу.

Отже, є  побоювання, що в разі реалізації вказаного нововведення господарський процес втратить одну зі своїх головних переваг — оперативність вирішення справ.

Забезпечення доказів.

У статті 111 проекту ГПК суду пропонується  забезпечувати докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження, забороною вчиняти певні дії щодо доказів та зобов’язанням вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.

Слід відзначити, що перелік видів забезпечення доказів є невичерпним, що надає суду фактично необмежені повноваження і автоматично створює передумови для можливих зловживань. 

Можливо, у випадку встановлення вичерпного переліку способів забезпечення доказів інститут забезпечення доказів буде більш збалансованим.

Електронне судочинство.

Статті 6, 14, 43, 223, 328 проекту ГПК передбачають здійснення судочинства із застосуванням інформаційних технологій, зокрема, запровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має забезпечувати обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Частиною 9 статті 6 проекту ГПК  передбачається, що суд проводить розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Процесуальні та інші документи і докази у паперовій формі не пізніше наступного дня з дня їх надходження до суду переводяться у електронну форму та долучаються до матеріалів електронної судової справи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Тут постає проблема матеріального забезпечення судів технікою, людськими ресурсами для виконання відповідної роботи.

Відомо, що  у господарських відносинах систематично застосовується паперовий документообіг. Розповсюдженими є випадки, коли до позовної заяви, поданої до господарського суду, позивачем додаються десятки тисяч сторінок документів, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Аналогічна ситуація і з запереченнями та іншими поясненнями сторін та інших учасників господарського процесу.

На даний час неможливо встановити точну кількість часу, який буде потрібен для здійснення процедури оцифровування одного пакету документів, що надійшов до суду у паперовій формі. З огляду на це високою є вірогідність кадрової нестачі для виконання судом функцій переводу паперових носіїв в електронну форму. Також очевидними є значні витрати судів на друк документів електронної справи для внутрішнього користування, також можливі збої системи і низька якість переведення документів у електронну форму, складнощі попередньої оцінки достовірності доказів тощо.

Таким чином, відсутність відокремлення у проекті ГПК паперового документообігу від електронного спричинить складнощі та порушення у сфері документообігу, а також втрати паперових оригіналів документів, що для суб’єктів господарювання може мати шкідливі наслідки, адже до справи в оригіналах додаються документи первинної бухгалтерської звітності, правовстановлюючі документи, договори.

І дуже важливою є та проблема, що процедура електронного правосуддя не відповідає гласності та відкритості судового процесу як основним засадам судочинства.

У разі неможливості розгляду справи судом в електронній формі з технічних причин, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом, справа розглядається за матеріалами в паперовій формі, для чого матеріали справи невідкладно переводяться в паперову форму у порядку, встановленому Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему (абзац 2 частини 9 статті 6 проекту ГПК). Але ж у разі неможливості розгляду справи судом в електронній формі з технічних причин ці ж самі причини перешкоджатимуть доступу до Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та переведенню матеріалів справи у паперову форму.

Як саме вирішити подібну проблему – відповіді проект ГПК не надає. Така законодавча невизначеність може призвести до того, що цілісної справи фактично не існуватиме.

Аби уникнути цієї проблеми та критичних ситуацій з неможливістю розгляду справи на підставі лише частини доказів (у випадку відсутності технічної можливості переведення електронних документів у паперову форму), слід розділити та надати автономності електронному та паперовому провадженню.

При цьому слід відзначити, що електронне судочинство за умови його законодавчої деталізації та належного технічного оснащення судів та учасників судового процесу надасть можливість своєчасного доступу до процесуальних документів провадження та доказів, що знаходяться у справі, у будь-який зручний час та з відсутністю витрат на проїзд до місця ознайомлення з матеріалами справи.

Єдина комплексна електронна система, де будуть зберігатися всі матеріали справи, надасть також змогу суддям оперативно одержувати доступ до матеріалів справи, що перебувають в іншому суді.

Забезпечення позову.

У проекті Господарського процесуального кодексу України задекларовані нові підходи до інституту забезпечення позову. У чинному ГПК є лише три норми, які передбачають такий інститут. Нова редакція кодексу приділяє вказаному питанню значно більше уваги.

Автори проекту ГПК надають більше процесуальних можливостей учасникам процесу, в тому числі третім особам, при цьому пропонується позбавити суд права за власною ініціативою вживати заходів забезпечення позову.

Чинна редакція ГПК передбачає, що забезпечення позову застосовується, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. У проекті ж ГПК зазначається, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може суттєво ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Певні ризики може нести в собі нечітке формулювання «суттєве ускладнення» та «ефективний захист або поновлення порушених прав», адже стороні складно довести загрозу ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду, а також визначити та обґрунтувати найефективніший спосіб захисту порушеного права.

До статті 138 проекту ГПК до переліку способів забезпечення позову включено пункт про «інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту», що надає великий простір для уяви сторін у справі і може додати складнощів у вирішенні питання забезпечення позову.

В цілому ж деталізація такої судової процедури як забезпечення позову сприятиме більш точному та швидкому досягненню мети такого забезпечення.

Інститут зустрічного забезпечення.

Шляхом введення у господарський процес інституту зустрічного забезпечення законодавець намагається досягнути балансу інтересів позивача й відповідача в питанні забезпечення позову, адже позивач не завжди виграє справу і залишається невирішеним питання відшкодування відповідачеві збитків, спричинених судовим процесом (витрати на представництво інтересів професійним адвокатом, на відрядження, проїзд і т. ін.).

У проекті визначаються види можливого зустрічного забезпечення: внесення на банківський рахунок коштів чи надання банківської гарантії, поруки або іншого фінансового забезпечення на встановлену судом суму. Заходи зустрічного забезпечення повинні бути співмірними і якщо у справі прийнято рішення про повну або часткову відмову у задоволенні позову, відповідач може пред’явити позов про відшкодування збитків протягом 20 днів. Задовольнятиметься такий позов насамперед за рахунок коштів зустрічного забезпечення.

Вказаний інститут сприятиме збалансованості прав та обов’язків сторін і може бути превентивним заходом для недопущення зловживання недобросовісним позивачем своїми процесуальними правами.

Врегулювання спору за участю судді.

Загалом медіація (посередництво в суперечці між людьми, державами та іншими учасниками спору або конфлікту) під час проведення судових процесів, в тому числі присудова, в Україні запроваджується з 90-х років і включає досвід пілотних проектів у 16 судах, у тому числі за участю професійних суддів та професійних медіаторів.

У проекті ГПК порядок здійснення врегулювання спору за участю судді чітко не визначений. Процесуальними нормами лише передбачено, що суддя: спрямовує проведення врегулювання спору за участю судді для досягнення сторонами врегулювання спору; роз’яснює сторонам мету, порядок проведення врегулювання спору за участю судді, права та обов’язки сторін; з’ясовує підстави та предмет позову, підстави заперечень, роз’яснює сторонам предмет доказування по категорії спору, який розглядається, пропонує сторонам надати пропозиції щодо шляхів мирного врегулювання спору та здійснює інші дії,  направлені на мирне врегулювання сторонами спору.

Врегулювання спору за участю судді може здійснюватися у формі спільних та (або) закритих нарад, а також у режимі відеоконференції. Спільні наради проводитимуться за участю усіх сторін спору, їх представників та судді. Закриті наради проводяться за ініціативою судді з кожною із сторін окремо.

Таким чином, процесуальними кодексами запроваджено процедуру комунікації судді та сторін поза межами судового засідання, що було неприпустимим раніше.

Особливу увагу слід звернути на положення законопроектів, які дозволяють судді під час закритих нарад звертати увагу сторони на судову практику в аналогічних спорах, пропонувати стороні та (або) її представнику можливі шляхи мирного врегулювання спору.

Метою врегулювання спору за участю судді  є спроба вирішити спір (весь або його окрему частину) між сторонами на початку судового процесу з економією часу та коштів як сторін, так і держави, та з можливістю розглянути варіанти розв’язання спору, які не завжди будуть можливими під час подальшого судового розгляду справи.

За результатами проведення переговорів можна досягти найбільш прийнятного для сторін результату у найкоротші строки та без зайвої бюрократичної тяганини.

Разом з цим слід зазначити, що процесуальна обмеженість предметом та підставами позову не надають судді можливості широкого погляду на відносини сторін в цілому.

Відсутність до цього часу в Україні офіційного застосування процедури медіації саме під час розгляду спорів у судах викликає питання доцільності здійснення процедури примирення сторін виключно суддею. Видається за доцільне надати можливість здійснювати процедуру медіації не тільки судді, а й незалежному професійному медіаторові за вибором сторін спору.

Автоматизований арешт коштів.

У новому ГПК пропонується створити систему автоматизованого арешту коштів, що забезпечує накладання арешту на грошові кошти, які знаходяться на банківських рахунках боржника. Зокрема, у частині 4 статі 7 проекту ГПК  пропонується встановити, що інформація щодо арешту коштів на підставі відповідної ухвали суду має вноситися до системи автоматичного арешту коштів безпосередньо суддею (суддею доповідачем у разі колегіального розгляду справи). У даному випадку суд виконує невластиві йому функції. Крім того, відповідно до частини 5 статті 9-1 Закону України «Про виконавче провадження»  інформація щодо арешту коштів до системи автоматизованого арешту коштів вноситься виключно державним виконавцем.

Як бачимо, подекуди зайва, а подекуди недостатня деталізація, багатозначність, а також можливі суперечності у трактуванні деяких новел можуть спричинити певні труднощі у їх застосуванні.

Ризики неефективності неапробованих правових конструкцій, безумовно,  є причиною обережного ставлення частини юридичної спільноти до запропонованих новацій, проте з урахуванням обраного європейського вектора розвитку держави і нових викликів часу вибір на користь змін та прогресу видається вірним.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ